Havryliv, Tymofiy

anstelle einer Autobiographie

STATUS QUO. QUALIS?

Замість автобіографії

На великих перервах вони збиралися у підсобці — і шукати добрий український відповідник цього слова означало б заперечувати тодішні реалії, тобто лукавити, до того ж самому з собою. Двері, на стинах яких можна було вивчати розвиток лаково-фарбової промисловості, починаючи від останніх днів існування монархії, ніколи не прилягали. Крізь шпарину до класу, вікна якого виходили на лікарню, сочився цигарковий дим, змішаний із запахом кави по-турецькому. На уроках розповідали про вар'ятську дотепність китайських чавунарів, особливості народних демократій з неодмінною корекцією на метрополію, про югославський варіант, не вловлюючи брутального сарказму, який уже готувався його величністю часом і його ж сіромашними пахолками. Мабуть, вони не встигли випалити по сотій цигарці, як від усього залишився сам попіл. У них були свої карколомні закони історії, а в історії — свої, не менш карколомні. Коли ми йшли на практику прибирати школу для наших наступників, зведену на бетонних палях низинного пустирища, колишньої цегельні, йшли, аби взайве вивести формулу "новобудова — це руїна", достоту не відаючи всього соціального підтексту, нам розповідали багато. Вони, тільки інші. Щось западало надто глибоко. У душі вони, певно, дивувалися, наскільки важко нас розкрутити. Покоління байдужих. Повзли чутки: скоро їм поприкручують язики. Чутки однаково лихі, як і язики, котрі їх пускали. Лихі і, як виявилося, брехливі, хоча небезпідставні. Насправді, язики таки були повикручувані. Купно з мізками.

Геть метафори. Ми стали учасниками дра-матичного фарсу, в якому слово не слухалося лю-дини. Майже дадаїстично вимовлялися склади і клапті, позбавлені сенсу. Людина безпорадно бор-салася, і більшала прірва між нею та словом.

Прийшло інше покоління, десь на дюжину літ старше за нас. Покоління зішкробувачів палімпсестів. Я вдячний йому.

А вони, тільки ще інші, вперто водили нас у театри й кіно, а ми втікали. Вони платили із власної кишені за порожні місця в партері, вдруге, втретє, вдесяте. Тягли на олімпіади й на радіо читати власні юнацькі опуси, геть начисто позбавлені такого природного юнацького максималізму. Покоління дочасно втомлених. І ні ці ще інші, ані ті просто інші, не кажучи вже про перших, не виклали нам найважливішого предмета, не передбаченого в жодному шкільному розкладі. Але тому, що вони були, і саме тому, що були вони різні, і шила в мішку не сховаєш, ми самотужки опановували ази тієї науки — науки про чорне та біле, квінтесенцією якої було число барв, яке прямувало у нескінченність. Ця наука, яка давалася так жахітливо важко, відрізнялася від усіх інших тим, що нею годі було оволодіти раз і назавжди. Проста і ясна, вона вислизала, як заповіді дзен-буддизму, які нас теж підкупно вабили. Вона перевірятиме нас довіку. Німих і байдужих. Це був наш протест. Щойно замість єдино вірного шляху з'явилися тисячі прямих і звивистих доріг, трактів, маґістралей, стежин, гостинців, путівців і, зрештою, манівців, кожен із нас обрав свій. То була найважливіша перемога — можливість зробити вибір. І через десяток років, зависши у просторі між тут і вже не тут, зі статусом, закріпленим у канцелярії кафкіанського замку печаткою великого маґістра ордену безглуздя, при поверненні в це місто щоразу переживаєш невимовну втіху, збагаючи, що ніколи не зможеш побачити його очима чужинця.