Keinen Tag ohne Zeile

 © КРИТИКА.  4 2005 рік  

Тимофій Гаврилів 

                    Жодного дня без рядка

    Оноре Дом’є. Поет (1842; ілюстрація до збірки «Велике місто»)

Що далі, то швидше біжить час. У дитинстві, коли я чекав на мультфільми, мені здавалося, буцім півтори години тягнуться так довго, що ще раз так, і можна не витримати. Зате тепер не встигаєш спохопитися, а вже минув місяць. Немає навіть часу запитати себе: «А що ти, власне, зробив сьогодні?». Боюся, якби був, то доводилося б із жахом констатувати, що нічого.

    Втікаючи від спустошливого «нічого», я поклав собі: жодного дня без рядка. Прожити день без рядка – це так, ніби дня ніколи не було. Писати, навіть якщо немає ні часу, ні бажання. Примудрятися викроювати час і силувати себе через «не можу». Інакше нічого не вийде. Інакше все, що діється, нічого не варте. Хтось колись подивиться, і йому й уві сні не насниться, що ти був, а тебе не буде, щоби крикнути йому: «Поглянь! Я є!», і нікого іншого не буде, хто заступився б за тебе й крикнув: «Та ні, він є! Принаймні він був! Я це достеменно знаю! Я сам його бачив!» або бодай: «Мій прадід ходив із ним на пиво!».

    Як убивчо, коли ні ти за себе, ні хтось інший за тебе не зможе нічого сказати. Тоді справді видається, що тебе ніколи не було. Тоді навіть у тебе самого, який є і думає про це, складається таке враження.

    Спочатку я хотів писати художні тексти, однак сюжети не клеїлися докупи й нічого не вдавалося. Е ні, так ти ніколи нічого не напишеш, збагнув я. Не треба нічого вигадувати. Пиши про те, що є, а якщо нічого немає, пиши про те, що нічого немає. Пиши про металеву чайну ложку, яка лежить на білому тарелі з синім обідком, пиши про квадратовий стіл із зеленою поверхнею, на якому стоїть таріль із чайною ложкою і за яким сидиш ти, пишучи про ложку, таріль і стіл, у той час як годинник за вікном відраховує дев’яту ранку. Пиши про церкву з червоної цегли, на вежі котрої розташовано годинник, який щойно пробив дев’яту, – пиши про це, і ти зможеш почати писати.

    Я зміг почати писати. Мало того, писати почалося швидко та багато, а літери й рядки скидалися на військо, яке йде в блискавичний наступ, щоби не дати оговтатися, щоб перемогти. За лічені місяці я списав грубого зошита й купив наступного. Перший абзац у новому зошиті був, як ви здогадуєтеся, про те, що я списав цілого попереднього зошита й був змушений придбати ще одного. Набачившись, як швидко закінчуються кулькові ручки та що їх не настачити, я перейшов на олівці. Олівці служать довго, і, крім того, ними можна писати на вертикальній поверхні.

    Я писав усе й про все. Були такі дні, коли писання загрожувало поглинути весь час, і я насилу його уривав. Були також інші дні, в які я писав про те, як і про що мені пишеться. Я не перечитував написаного і не мав кому його показати. Доки не зрозумів, що написане слід публікувати. На те воно й пишеться, щоби його опублікувати. Інакше навіщо писати?

    Я не втримався і звірився одному своєму приятелеві, якого завше цінував за світлу голову. «Я дописую вже третього грубого зошита, – сказав я йому. – Я пишу щодня, аби вправлятися. Я довго не міг почати писати, зате тепер пишеться багато й легко. Я збираюся опублікувати написане. Що скажеш?» – «Що тобі сказати, – відповів приятель. – Уяви собі, якби скрипаль виносив на публіку свої вправляння, а композитор – творчі муки». Арґумент був слушний, однак переконати мене він не зміг, так кортіло видати написане.

    Моє бажання підкріпила думка, що все досі написане може за мить пропасти. Може згоріти в квартирі, потрапити до рук злодіям, бути похованим під уламками будинку внаслідок руйнівного землетрусу, може, зрештою, загубитися.

    Я поніс зошити у видавництво. Видавець тримав їх у себе кілька тижнів і не давався чути. Я потерпав, щоби з ними чогось не трапилося. Згодом видавець сказав, що, на жаль, не бачить можливости опублікувати мої зошити. Я забрав їх і пішов до іншого видавця.

    Так я ходив від видавництва до видавництва, доки натрапив на видавця, який згодився надрукувати мої зошити окремою книжкою. Він навідруб відмовився платити гонорар. «Ви що, може, думаєте, ніби я мільйонер?! – зарепетував він. – Я не впевнений, чи хоч одна книжка продасться. А паперу тут піде до дідька». Я не наполягав. Взагалі, я запитав про гонорар тільки для годиться. Мені залежало, щоб зошити якнайшвидше було видано.

    Коли з’явилася книжка, видавець навіть не захотів робити презентації. Єдине, що він зробив, – розіслав кілька примірників у редакції газет. Мені дав два примірники й мовив: «Сподіваюся, на більше Ви не претендуєте?!». Сказав це з таким притиском, що навіть якби я претендував, то все одно відповів би, що ні: «Ніні. Боронь Боже! Двох цілком досить».

    Я поспитав у видавця, в які газети він розіслав книжки, і щоранку купував їх зі сподіванням, що котрась із них прохопиться бодай словом про мою книжку. Проте газети мовчали. Мені стало сумно: отже, моя книжка нікуди не годиться. Відтак я втішав себе: адже ти ні на що не претендував. Ти просто хотів, аби зошити опублікували, врятувавши їх від можливого зникнення.

    За два з половиною місяці пролунав дзвінок із видавництва: «Вітаємо! Ваша книжка потрапила в рейтинґ найкращих книжок минулого місяця. Коли матимете час, завітайте до видавництва».

    Це був тільки початок. У провідних виданнях одна за одною почали з’являтися рецензії на мою книжку, до мене телефонували кореспонденти газет, аби домовитися про зустріч. Мені подобалося давати інтерв’ю. Щоправда, коли я їх перечитував, мені здавалося, що там були речі, яких я не казав, а дещо з того, що говорив, було перекручено.

    Через місяць після появи фатального рейтинґу жодного з трьохсот примірників моєї книжки вже не було. Видавець особисто зателефонував мені, щоб запросити до себе: «Хотів би з Вами дещо обговорити. Чекаю в будьякий зручний для Вас час. Тільки не зволікайте». Ми уклали угоду на наступну тисячу примірників.

    Та тисяча розійшлася швидше, ніж перші триста. Видавець почав виплачувати якісь гонорари й запропонував здійснити турне по найбільших містах, де його аґенти мали влаштовувати літературні вечори, на яких я читав би фраґменти з книжки, що їх сам би й вибирав. «Читайте будьщо. Читайте все, що Вам заманеться. Читайте хвилин сорок, читайте годину. В жодному разі не читайте довше, ніж годину. Навіть найкращий роман ніхто довше, ніж годину, не слухатиме». Так я довідався, що все, що я понаписував, – роман.

    Преса в один голос називала мене новатором романної форми, писала, що на такий твір, як мій, наша література чекала довгі десятиліття і що я нарешті здійснив її сподівання.

    За рік було продано чотириста вісімдесят тисяч примірників моєї книжки. Я й далі давав інтерв’ю, їздив із літературними читаннями, виступав у токшоу на телебаченні, проводив пресконференції на власній інтернетсторінці, яку для мене зробило видавництво. В той час мій видавець від мого імені укладав угоди на переклад моєї книжки. Гонорари, які він виплачував, ставали дедалі більшими.

    Я дедалі більше втомлювався, і коли видавець зателефонував, аби повідомити, що мені присуджено національну премію з літератури, я був не в стані ні дивуватися, ні радіти. «Я Вас вітаю! Тепер Ви – загальновизнана величина!» – «А, так. Добре».

    Наприкінці літературних вечорів до мене підбігали екзальтовані юнки, підходили статечні горожани й милі літні пані – всі вони хотіли автографів. Я механічно ставив підпис на заздалегідь наготованій першій сторінці вчасно підсунутої мені під руку книжки, вони дякували, я відповідав: «Дякую Вам»; вони бажали плідної творчости; декотрі не відступали, і я був змушений підтримувати смолток, не знаючи, коли ж усе це закінчиться.

    Тиражі моєї книжки зростали, здавалося, в геометричній проґресії. Мене переклали вже на двадцять одну мову. Я дав, мабуть, уже тисячі інтерв’ю і не знаю, скільки разів зачитував фраґменти свого тексту. Я став всесвітньовідомим письменником. Я почувався втомленим і спустошеним. Нічого іншого я не відчував.

    Я не міг насолоджуватися життям. Мене не втішали ні галас дітей на подвір’ї, ні сонце, ні шелест дерев. Мені перестала смакувати їжа й зовсім нічого не хотілося. Я не відчував насолоди від ранкової кави. Мені остогидли цигарки. Мені не сміялося і не сумувалося. Я справдітаки нічого не відчував. Я не міг побути ні собою, ні з собою, потойбіч галасливої метушні.

    Я перестав відчувати життя. Я перестав жити. Я існував, але не жив. Я ніби був і мене ніби не було. Що з того, що я розбагатів? Що з того, що мене всі знали? Що з того, що я міг купити футболку, з якої до мене усміхався я? Що з того, що мій роман екранізовано сім разів? Що з того, що видавець, із яким ми невідьколи встигли перейти на «ти», каже: «Старий, ти побив усі рекорди. Тепер і через сто років ніхто вже не зможе сказати, що тебе не було. Радій!».

КРИТИКА. Усі права застережені.  Відтворення, передрук матеріалів можливо лише за письмовим дозволом редакції.  http://krytyka.kiev.ua, пишіть нам: krytyka@krytyka.kiev.ua